Заповит Шевченко

Як умру, то поховайте

Мене на могилі

Серед степу широкого

На Вкраїні милій,

Щоб лани широкополі,

І Дніпро, і кручі

Було видно, було чути,

Як реве ревучий.

Як понесе з України

У синєє море

Кров ворожу… отойді я

І лани і гори —

Все покину, і полину

До самого Бога

Молитися… а до того

Я не знаю Бога.

Поховайте та вставайте,

Кайдани порвіте

І вражою злою кров’ю

Волю окропіте.

І мене в сем’ї великій,

В сем’ї вольній, новій,

Не забудьте пом’янути

Незлим тихим словом.

«ЯК УМРУ, ТО ПОХОВАЙТЕ…»

Джерела тексту:

неповний чистовий автограф (рядки 1 — 15), відокремлений від невідомої збірки середини 40-х років XIX ст. (ІЛ, ф. 1, № 12);

чистовий автограф на окремому аркуші (ІЛ, ф. 1, № 13);

чистовий автограф у рукописній збірці «Три літа» (ІЛ, ф. 1, № 74, арк. 106 — 106 звор.);

список І. М. Лазаревського кінця 50-х років XIX ст. з виправленнями Шевченка (ІЛ, ф. 1, № 88, с. 15).

Подається за збіркою «Три літа».

Автограф у рукописній збірці «Три літа» датовано: «25 декабря 1845, в Переяслові».

Датується за цим автографом: 25 грудня 1845 р., Переяслав.

Первісний автограф не відомий. У 1845 чи у першій половині 1846 р. Шевченко переписав текст поезії під № 5 до збірки своїх творів після уривка з поеми «Гамалія»; збереглася лише частина автографа «Як умру, то поховайте…» — рядки 1 — 15 (ІЛ, ф. 1, № 12). Приблизно у цей же час Шевченко записує повний текст «Як умру, то поховайте…» на окремому аркуші, на іншому боці якого записаний текст 149 псалма («Давидові псалми»), помилково зазначивши його під № 199 (ІЛ, ф. 1, № 13). На місці /751/ рядка 16, спочатку позначеного лише крапками, Шевченко невдовзі вписав слова «Я не знаю…», а потім, іншим разом, заповнив його до кінця: «Я не знаю Бога».

У квітні — червні 1846 р., перебуваючи в Києві, Шевченко переписав вірш з невідомого автографа до рукописної збірки «Три літа», текст якої остаточний.

У середині 1840-х років, до арешту Шевченка 5 квітня 1847 р., вірш нелегально поширюється у рукописних списках, зокрема, в колі кирило-мефодіївців та близьких до них осіб. Під час арешту кирило-мефодіївців список «Як умру, то поховайте…» відібрано у В. М. Білозерського (ДАРФ, ф. 109, оп. 5, № 81, ч. 4, арк. 13). Список, хоч і не безпосередньо, походить від рукописної збірки «Три літа» (див.: Бородін В. С. Твори Шевченка в архіві кирило-мефодіївців // Збірник праць чотирнадцятої наукової шевченківської конференції. — К., 1966. — С. 114 — 126); рядок 16 («Я не знаю Бога») у списку випущено. В. М. Білозерський близько 18 липня 1846 р. переписав уривок початку вірша (рядки 1 — 8) для свого брата М. М. Білозерського (на звороті аркуша, на якому записано уривок з «Чорної ради» П. О. Куліша і зроблено позначку рукою М. М. Білозерського: «Из «Черной Рады» брат Василий мне выписал» (ІР НБУВ, I, 28642, арк. 1). Текст цього уривка ідентичний рядкам 1 — 8 повного списку «Як умру, то поховайте…», що належав В. М. Білозерському (звідки уривок, імовірно, й виписано).

Вірш уперше опубліковано під назвою «Думка» у збірці «Новые стихотворения Пушкина и Шевченки» (Лейпциг, 1859. — С. 18), ймовірно, за списком П. Куліша, тепер не відомим. Рядок 16 тут пропущено, текст містить ранній варіант рядка 13 («Все покину і полечу»); неправильно прочитано слова у рядках 6, 9, 17.

Рядки 1 — 8 вперше введено до збірки творів у виданні: Кобзарь Тараса Шевченка / Коштом Д. Е. Кожанчикова. — СПб., 1867. — С. 666, під редакційною назвою «Заповіт», яка надалі стала традиційною, і з різночитанням у рядку 7: «Були видні, було чути». Повний текст вперше надруковано у львівському журналі «Мета» (1863. — № 4. — С. 273 — 274) під /752/ назвою «Завіщаніє» з відмінами у 7 («Були видні, було чути»), 13 («Все покину і полечу») рядках, цей текст передруковано у виданні: Поезії Тараса Шевченка. — Львів, 1867. — Т. 1. — С. 215. За текстом автографа рукописної збірки «Три літа» вірш вперше надруковано у виданні: Кобзарь / За ред. В. Доманицького. — СПб., 1907. — С. 283.

Поезією «Як умру, то поховайте…» завершується плідна Шевченкова осінь 1845 р. У змісті твору виявилася світоглядна й творча зрілість поета. Тут Шевченко використав відомий з тривалої літературної традиції (Горацій, Й.-В. Ґете, П.-Ж. Беранже, Г. Р. Державін, О. С. Пушкін) жанр «пам’ятника» — поетичного заповіту й створив поезію нового, власне шевченківського жанру — заповіт-гімн.

З кінця 60-х років розпочалися спроби покласти твір на музику. У 1868 р. у Львові до шевченківських свят написали свої варіанти музики до твору М. Лисенко та М. Вербицький. Всенародної популярності набула мелодія, написана на початку 70-х років полтавським аматором музики й хорового співу Г. П. Гладким, — саме на цю мелодію «Заповіт» співається під час урочистостей як неофіційний, але всенародний гімн. Гармонізували цю мелодію для різного складу хорів композитори К. Стеценко, О. Кошиць, Л. Ревуцький, А. Спендіаров, Я. Степовий та ін. — було створено понад двадцять гармонізацій; на цей текст написано й твори великих музичних форм — кантати С. Людкевича, Б. Лятошинського, Л. Ревуцького, симфонічну поему Р. Глієра тощо (Цалай-Якименко О. С. «Заповіт» Т. Г. Шевченка — народна революційна пісня // Народна творчість та етнографія. — 1963. — № 1. — С. 3 — 11).

Вірш перекладено багатьма мовами світу («Тарас Шевченко: «Заповіт» мовами народів світу» / Упор. Б. Хоменко. — К., 1989).

Попередня Головна Наступна Варіанти

Творча спадщина Тараса Шевченка — невичерпно талановитого українського поета, художника, мислителя — увійшла до скарбниці найцінніших надбань світової культури. Його геніальні, сповнені любов’ю до рідної країни, до свободи й справедливості твори перекладено багатьма мовами народів світу.
Тарас Григорович Шевченко — винятково обдарована постать. Ім’я поета викликало й продовжує викликати особливу зацікавленість у наукових, культурно-мистецьких колах та громадському суспільстві не лише в Україні, а й у різних країнах світу. Видається, що стільки, як написано про Тараса Шевченка наукових праць, різноманітної аналітики щодо його творчого здобутку, не написано про жодного українського митця. За словами І. Дзюби: «обсяг Шевченкіани можна порівняти хіба що з обсягом літератури про найбільших світових поетів і митців».
Без перебільшення Тарас Шевченко є народним поетом, народним співцем, символом сили, символом свободи, символом боротьби, символом пізнання. Його літературна та мистецька спадщина отримала величезне схвалення та популярність на самому ранньому етапі розвитку і не втрачає своєї актуальності та значення для суспільства уже понад два століття.
Одним із творів поета, який став всесвітньо визнаним, є легендарний «Заповіт», написаний 25.XII 1845 в Переяславі, в період, коли Т. Шевченко переборював тяжку хворобу. Для написання «Заповіту» митцем було використано відомий жанр поетичного заповіту і поєднано його з жанровими ознаками гімну. Вірш став своєрідним символом боротьби українського народу за визволення в минулому і сьогодні, має великий вплив на національну культуру. Текст «Заповіту» перекладено багатьма мовами народів світу (йдеться про більш як 150 мов).
Спочатку вірш не мав назви, у рукописному збірнику «Стихотворения Т. Г. Шевченка» І. Лазаревського, з власноручними виправленнями поета він позначений як «Завіщаніє». Вперше опублікований під заголовком «Думка» в збірці «Новые стихотворения Пушкина и Шевченки» (Лейпціг, 1859). Повний текст вперше надруковано у Львові у журналі «Мета» (1863) під назвою «Завіщаніє», а під редакторською назвою «Заповіт» вперше надруковано лише частину вірша у «Кобзарі» (СПб., 1867). З того часу назва «Заповіт» стала традиційною і вже 150 років вірш, що став піснею-гімном лунає майже на всіх урочистостях, що відзначаються в нашій державі.
Як і в літературних джерелах, так і в музичному мистецтві закріпилося декілька назв «Заповіту», а саме «Думка», «Завет», «Завещание», «Завіщане», «Завіщаніє», «Заповіт», «Як умру», «Як умру, то поховайте».

Першими вірш на музику поклали Микола Лисенко та Михайло Вербицький (1868). «Заповітом» для соліста, хору й фортепіано започаткував свій різножанровий цикл «Музика до Кобзаря» Микола Лисенко. У М. Вербицького твір має назву «Завіщаніє». Але грандіозного поширення отримала мелодія на текст «Заповіту», написана полтавським вчителем Гордієм Гладким, котра дуже швидко зазнала фольклоризації. Точної дати написання мелодії не встановлено, приблизно 1868–1870 роки. Після появи музичного твору Г. Гладкого, більшість композиторів опрацьовують мелодію Г. Гладкого, а частина митців пише оригінальну музику до «Заповіту». Обробку цього твору здійснено такими музикантами минулих століть та сучасності, а саме: О. Александровим, П. Батюком, Т. Безшляхом, П. Бойченком, О. Васильченком, Я. Дубровиним, В. Дутчак, О. Кошицем, С. Кропивою, М. Левицьким, Б. Лятошинським, П. Муравським, В. Павлюком, С. Протопоповим, Л. Ревуцьким, Ф. Соболем, О. Спендіаровим, Г. Стадником, Я. Степовим, К. Стеценком, В. Трилісом, М. Федоровим та ін. Ноти «Заповіту» Г. Гладкого вперше видано у 1909 році в Полтаві у видавництві Григорія Маркевича. Однак ще 1906 року, там само, у Полтаві, було здійснено запис цього твору на грамплатівку у виконанні Українського хору П. О. Шереметинського.
Петро Олександрович Шереметинський — керівник Українського хору у Полтаві. Про нього залишилося дуже мало згадок у літературних джерелах та пресі. У виданні «Адрес-календарь и Справочная книжка Полтавской губернии на 1903 год» повідомляється, що Петро Шереметинський був вчителем церковно-приходської школи, служив у Преображенському храмі псаломщиком, що дає підстави вважати його регентом церковного хору. З каталогу 1910 року фірми «Зонофон» (фірма належала Акціонерному товариству «Граммофон») відомо, що в категорії української хорової музики саме хор під управлінням П. О. Шереметинського за кількістю записів посідає перше місце серед інших хорів. Це свідчить про велику популярність цього колективу. Перелік платівок із записами цього хору налічує 30 (!) творів (15 двосторонніх платівок). Записано переважно українські народні пісні в обробці М. Лисенка, а також твори та обробки народних пісень М. Кропивницького, П. Ніщинського, Г. Гладкого, В. Александрова та інших.
Як вже зазначалося, вперше аудіозапис «Заповіту» Г. Гладкого здійснено у Полтаві 1906 року, у найбільшій в Європі фірмі — Акціонерне товариство «Граммофон». Саме 1906 рік запису платівки із «Заповітом» пов’язаний з широким відзначенням 45-ї річниці з дня смерті Т. Г. Шевченка. Платівка вироблена із шелаку, одностороння, відтворюється на швидкості 78 обертів за хвилину і зберігається у Відділі музичних фондів НБУВ. (На жаль, не маємо змоги надати аудіозапис, оскільки цей раритетний, а, можливо, й унікальний примірник очікує на оцифровування).
Повертаючись до нотних видань, зазначимо, що оригінальні твори (тобто власну музику) на цей текст написали композитори: М. Вербицький, М. Гайворонський (О. Тин), Г. Гладкий, П. Демуцький, В. Заремба, В. Золотарьов, Й. Кишакевич, Л. Колодуб, М. Лисенко, С. Людкевич, С. Прокоф’єв, В. Сильвестров, К. Стеценко.
На текст «Заповіту» написано й музичні полотна великих форм: кантати Василя Барвінського (1918), Станіслава Людкевича (1934, 2-а ред. 1955), Бориса Лятошинського (1939), Левка Ревуцького (1939); симфонічна поема Рейнгольда Глієра (1939); мелодія Г. Гладкого до «Заповіту» стала основою вокально-симфонічної картини Дмитра Кабалевського, що супроводжувала сцену похорону Василя Боженка в кіноепопеї «Щорс» Олександра Довженка. Сергій Прокоф’єв використав російський переклад «Заповіту» в опері «Семен Котко», написавши на нього власну музику (1939). На тексти Шевченка написані хоровий «Диптих» Валентина Сильвестрова (1995), заключна частина симфонії-реквієму Богдани Фроляк «Праведная душе» (2014) тощо.
Варто відзначити, що на текст «Заповіту» писали музику й зарубіжні митці, зокрема вірменський композитор Вааг Араратян створив солоспів на текст «Заповіту» (1938); грузинський композитор Анатолій Баскаков написав музику до «Заповіту» (1954); сільський учитель Сапар Ділмурадов (колгосп імені Куйбишева Йолотанського району Марийської області) поклав на музику белуджський переклад тексту цього вірша (1985).
Загалом налічується понад 60 музичних інтерпретацій композиторами та аранжувальниками шевченківського «Заповіту».
Сьогодні музиканти-професіонали і аматори продовжують використовувати цей текст для музичних композицій. Тож видається, що невмирущий «Заповіт», твір глибоко філософського змісту, написаний понад 150 років тому, ніколи не втратить своєї актуальності, як і безліч інших творів створених великим сином України, — Тарасом Шевченком.
Вашій увазі пропонується виставка нотних видань «Заповіту», що зберігаються у Відділі музичних фондів НБУВ.

Оставить комментарий

Ваш адрес email не будет опубликован. Обязательные поля помечены *